Життєвий шлях
Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селі Шилівка на Полтавщині в селянській родині.
Батька письменника, Михайла Тютюнника, заарештували, репресували як "ворога народу".
Із таборів він не повернувся. Шестирічній Григір виховувався в родині свого дядька Филимона Васильовича на Луганщині. Згодом дядько пішов на фронт,
а одинадцятирічний хлопчик, рятуючись від голоду, пішки пішов окупованою територією
до рідного села на Полтавщині.
Згодом в автобіографії письменник згадував:
«Порадили мені чкурнути до матері на Полтавщину, щоб легше стало всьому сімейству, — голод як-не-як. Я так і зробив. Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду — земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик. Ішов рівно два тижні. Через Слов'янськ, Краматорськ, Павлоград (чи Конград), Полтаву, Диканьку, Опішню».
1946 року після закінчення п'ятого класу пішов в Зіньківське ремісниче училище № 7, де одержав спеціальність слюсаря 5-го розряду. Закінчивши його, працював на Харківському заводі імені Малишева, але захворів легенями, повернувся до Шилівки, не відпрацювавши належних трьох років, за що відсидів 4 місяці в колонії. Як вийшов, повернувся на Донбас, де працював в колгоспі, на відбудові шахт, слюсарював.
Пройшов нелегке життя повоєнного підлітка, спогади та враження про яке пізніше вилилися у пронизливу драматичну за своїм звучанням повість «Климко».
У 1951–1955 роках Григір служив радистом на Тихоокеанському флоті. Після демобілізації він працював токарем в залізничному депо на Луганщині.
"А далі щасливі п’ять років навчання в університеті на філологічному факультеті − те, що я й любив"
У 1957—1962 pоках майбутній письменник навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею, редагував журнал «Промінь». У листі до брата від 28 вересня 1957 року Григір писав:
«Університет для мене — більше, ніж я того чекав. Мої уявлення про нього були викривлені і зовсім необґрунтовані. Тут навчать не тільки помічати, фіксувати певні факти, але навчать і аналізувати їх правильно, без зайвих гарячковості і багатослівного гніву, який мені притаманний. Тут навчать відсівати різного роду полову і все те, що колись здавалося вартим уваги…»
В університеті Григір познайомився з майбутньою дружиною Людмилою з Полтавщини, що також тут навчалася на факультеті української філології. Саме її рідна Мануйлівка надихала Григіра Тютюнника на літературні твори, у яких художня довершеність досягається глибоким відчуттям вічної гармонії людини й природи. Серед таких «Степова казка», «Лісова сторожка», «Паливода»…
Григір та Людмила Тютюнники
Після закінчення Харківського університету (1962) Григір Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі.
З осені 63-го року він мешкав у Києві, працював у редакції газети «Літературна Україна», у видавництвах «Молодь» та «Веселка», однак справжньою та єдиною його роботою було писання творів. Він не уявляв себе кимось іншим, а ніж як письменником. І твори його були і є як саме життя. У них людське щастя, трагедії, драми, кохання, сміх. Напевно,
ніхто так не зміг до Григора Тютюнника передати в національній літературі смак молока, запах степу, тремтіння дитячих сліз, плач душі української. Врешті з Григором Тютюнником трапилось те, що, очевидно, й мало статися – світ його врешті спіймав. 6 березня 1980 року письменник покінчив життя самогубством. Григір Тютюнник повісився. Передсмертну записку забрали кагебісти. А його дружина Людмила запам’ятала лише приблизне
"мучте вже когось іншого, все, що я написав, спаліть".