Ім’я, що давно стало легендою
" Якщо тебе ніколи не охоплювало бажання обійняти всю землю, прилащити бродячого собаку, підняти із землі зірваний листок і цілувати його - значить, ти ще не любив".
(Г. Тютюнник)
Тяжкі умови дитинства Григора Тютюнника відіграли згодом істотну роль
і у виборі тем та сюжетів, і у формуванні світосприймання майбутнього письменника з його драматичністю як основною домінантою: рання втрата батька, життя вдалині від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати. Після служби у Військово-Морському Флоті (у Владивостоку),
де вчився у вечірній школі, вперше пробує писати (російською мовою).
Значний вплив на формування його літературних смаків, на ставлення
до літературної праці справив його брат — письменник Григорій Тютюнник. Уже відтоді поступово формувались характерні прикмети творчої індивідуальності молодого письменника: постійне невдоволення собою, наполегливі пошуки точного слова — найпотрібнішого, найвиразнішого, — тривале обдумування кожного твору. Період його літературного учнівства лишився прихованим від сторонніх очей. Перша зустріч письменника
з читачем (за підписом «Григорий Тютюнник-Ташанский») —
оповідання «В сутінки» (рос. мовою в журналі "Крестьянка".— 1961. — № 5).
Григір Тютюнник. Лубни, 1974 рік
В 1963 — 1964 pp. працює в редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито…». Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують новели «Місячної ночі», «Зав'язь», «На згарищі»,
«У сутінки», «Чудасія», «Смерть кавалера».
Народжений на благословенній полтавській землі, письменник увібрав не лише у свій характер, але й потім зумів відобразити це в численних творах все те найкраще і найособливіше, що показувало саму душу народу, з якого він вийшов. Григора ще називали живописцем правди. Адже він органічно не сприймав підлості, неправди, навіть на побутовому рівні. Найголовнішим болем письменника було сучасне село. Він одним
із перших помітив факт, що держава буквально вимітала з сіл молодь, заманювала її на цілину чи
в шахти, пропонуючи найчорнішу роботу.
Григір Тютюнник з Петром Засенком
Перша його книжка "Зав'язь" вийшла 1966 року. Вона була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім´я Тютюнника.
Журнал "Дружба народов" відзначив оповідання Григора Тютюнника як кращі в своїх публікаціях
1967 року.
Григір Тютюнник цікавився кінематографом.
Він працював у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка. Там створив літературний сценарій за романом брата "Вир".
Тютюнника дуже не любили за прямоту.
І коли почалося переслідування української інтелігенції в 1974 році, його занесли в чорний список для всіх видавництв. Його ім’я стало забороненим у будь-яких публікаціях. Сам письменник переживав це дуже складно,
і говорив, що він писав тільки половину правди,
а якщо б він написав всю, то його напевно
вбили б.
У Таллінні вийшла збірка його оповідань естонською мовою. У журналі "Сельская молодежь" 1979 року повідомлялось, що його нагороджено медаллю "Золоте перо" − за багаторічну творчу співпрацю. Також у цей період виходять друком збірки "Батьківські пороги",
"Крайнебо"(1972, 1975), "Отчие пороги" (Москва, 1975), "Коріння" (Київ, 1978).
Григір Тютюнник не був відкритим борцем із радянською владою. До 1962-го писав виключно російською.
Однак його проза була чужою радянським поняттям про життя. Він просто не вміщався
у тодішній соцреалістичний канон, кажуть дослідники його творчості. Академік Микола Шамота, головний літературний прокуратор 1970-х років, дорікав йому за
"поетизацію села, як душевного притулку самотньої і знеможеної в міській суєті людини,
як джерела національної самосвідомості".
Твори, які були заборонені до друку, лежали в шухлядці вдома.
Серед них «Медаль», «Сміхота»... Він їх не знищував. Переживав
і радився з друзями, як бути далі. Це і Анатолій Дімаров,
і Юрій Мушкетик,і Петро Засенко, і Євген Гуцало. А найближчим
другом був Анатолій Шевченко.
Щось неймовірно лякало Тютюнника у радянському літературному офіціозі. Перед смертю він отримав премію Лесі Українки. Казали,
що він дуже не хотів публічного виступу з нагоди премії.
Його ніколи не обирали членом правління Спілки, не делегували
на письменницькі форуми, йому не раз погрожували виключенням
зі Спілки, зняттям із роботи. Ім'я Григора Тютюнника радянська цензура занесла до "чорних списків".
Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980 року
Григір Тютюнник покінчив життя самогубством.
В1989 році його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.
Творча спадщина Григора Тютюнника невелика за обсягом − уміщується в одному томі
на 600 сторінок. Це близько сорока новел, п’ять повістей, ряд нарисів, статей та спогадів. Однак цінність літературної творчості була надзвичайно високою.
